УДК 378.147 Костенко А. А.
(ЧНУ ім.
Б. Хмельницького)
ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ПІЗНАННЯ
У статті розглянуто філософські
засади пізнавального процесу. Зокрема, охарактеризовані
особливості реляцій способів пізнання, епістемологічних
стилів і картини світу людини. У структурі пізнавального
процесу виокремлюють два базові рівні: чуттєве пізнання і раціональне пізнання.
За допомогою різних форм чуттєвого й раціонального
пізнання здійснюється ідеальне відтворення дійсності. Результатом чуттєвого пізнання є відчуття,
сприйняття й уявлення Результатом раціонального пізнання є різні форми мислення
у вигляді понять, думок, умовиводів, ментальних моделей.
Ключові
слова: раціональне, чуттєве й емпіричне пізнання, картина світу, епістемологічні стилі, практична
діяльність, аперцепція, перцепція.
В статье рассматриваются
философские
основы познавательного процесса. В частности, характеризуются особенности реляций
способов познания, эпистемологических стилей и картины мира человека. В структуре познавательного процесса выделяют два базовых уровня: чувственное и рациональное познание. С помощью различных форм чувственного
и рационального познания
осуществляется идеальное воспроизведение действительности. Результатом чувственного познания являются ощущения, восприятия
и представления Результатом рационального познания являются различные
формы мышления в виде понятий, суждений, умозаключений,
ментальных моделей.
Ключевые слова: рациональное,
чувственное
и эмпирическое познание, картина мира,
эпистемологические стили, практическая деятельность, апперцепция, перцепция.
The article
focuses on philosophical foundation of perception. Particularly, the specific
features of
relations of
ways of cognition,
worldview, and epistemological
styles are characterized.
Within the structure of perception
two basic levels are suggested:
sensory perception and rational perception. Perfect
reproduction of reality is implemented with the help
of various forms of sensory and rational perception. The results of sensory perception
are feelings, perceptions,
conceptions. The results of rational perception are different forms of thinking: concepts, ideas, reasoning, mental models.
Key words: rational,
empirical and sensory perception, worldview, epistemological styles, practical activity,
apperception, perception.
Постановка
проблеми. Процес творчої діяльності людей, що формує їх знання, на основі яких
виникають цілі та мотиви діяльності, називають пізнанням.
Пізнання спрямоване на збагнення як зовнішнього світу, так і свого внутрішнього
стану. Результати пізнання закріплюються в індивідуальному досвіді у вигляді
узгоджених між собою компонентів. Ідеальне відтворення дійсності здійснюється
за допомогою різних форм чуттєвого й раціонального пізнання [21, с. 432].
Аналіз
останніх досліджень. Проблема особливостей людської когніції була у фокусі уваги великої кількості зарубіжних і
вітчизняних учених, серед яких Дж. Берклі, Т. Гоббс, Е. Кондільяк,
Дж. Локк, Д. Юм, Л. Фейєрбах та ін. Вчені досліджували різні
аспекти когнітивного процесу, але питання зв’язку способів пізнання та картиною
світу індивіда ще не знайшло свого остаточного розв’язання.
Метою статті є дослідити філософські засади
пізнання та визначити реляції способів пізнання, епістемологічних
стилів і картини світу людини.
Виклад основного
матеріалу. В історії філософії існує тривале протистояння сенсуалізму й
раціоналізму. Тому у структурі пізнавального процесу традиційно розрізняють два базові рівні: 1) чуттєве
пізнання; 2) раціональне пізнання. На рівні чуттєвого пізнання
здійснюється віддзеркалення зовнішнього світу в образній формі в результаті
безпосереднього контакту суб’єкта пізнання (який володіє органами чуття,
нервовою системою й мозком) з об’єктами реальної дійсності. Таке пізнання
виражається в чуттєвому досвіді. Результатом чуттєвого пізнання є відчуття,
сприйняття й уявлення. На рівні раціонального пізнання, яке якнайповніше
втілюється в мисленні людини, має місце процес сутнісного й опосередкованого
пізнання світу, що забезпечує розкриття його закономірних зв’язків та їхню
фіксацію мовою понять і категорій. Результатом раціонального пізнання є різні
форми мислення у вигляді понять, думок, умовиводів, ментальних моделей (як
«результату комбінації в єдиному образі різних сторін, властивостей і рис,
притаманних різним явищам» [25, с. 152]). У раціональному пізнанні
застосовуються такі когнітивні операції, як індукція, дедукція, аналіз, синтез,
абстрагування, конкретизація, аналогія, ідеалізація, моделювання,
екстраполяція, класифікація тощо. Раціональне пізнання формується під упливом практичної діяльності, тобто у процесі набуття
досвіду [19, с. 78].
Співвідношення чуттєвого, емпіричного й
раціонального у процесі пізнання з античності й до нині викликає інтерес
філософів. Традиційно вважається, що основною проблемою гносеології є
розв’язання питання, чи всі знання мають досвідне походження. Емпіричне
пізнання є вихідним моментом пізнавального процесу; у ньому важливу роль
відіграють почуття. Тому у гносеології існує опозиція двох базових філософських
традицій: емпіризму й раціоналізму. Емпірики заперечують існування будь-яких
ідей до набуття особистого чи суспільного досвіду, стверджуючи, що всі ідеї проникають
у свідомість людини через навчання, провідне місце в якому має або особистий
досвід, або ж узагальнення досвіду інших. В емпіричному досвіді фіксуються
зовнішні вияви процесів і подій дійсності, заключаючи в собі те, що доступне
спогляданню. Тобто, цей досвід доходить до свідомості, насамперед, через
сприйняття, або перцепцію (від лат. perception –
сприйняття). За ініціативою Г.В. Лейбниця,
перцепцією стали вважати сприйняття органами чуття, або конкретно-чуттєве
сприйняття предметів і явищ навколишньої дійсності, а усвідомлення розумом,
раціональне пізнання цієї дійсності в ідеях – аперцепцією.
На відміну від емпіриків, раціоналісти вважають, що, крім набутих, людина має,
передусім, уроджені ідеї (наприклад, ідеї моралі, справедливості, добропорядності,
гармонії тощо), які не можуть бути результатом досвіду [19, с. 79].
Розглянемо еволюцію філософських поглядів на
природу пізнання на різних етапах розвитку філософської думки.
Будучи послідовним сенсуалістом, Протагор
(484 – 411) стверджував, що світ є таким, яким він представлений у відчуттях
людини; існує лише те, що людина сприймає органами чуття, й не існує того, що
людина не сприймає органами чуття. Тобто, світ є таким, яким люди його
відчувають.
На думку Демокрита (460 – 370), із предметів
навколишнього середовища постійно витікають образи (ейдоси)
і через органи чуття проникають у свідомість людини. Тому знання – це наявні
матеріальні образи самих предметів, які існують навколо людей. Для сприйняття
тих чи тих предметів і явищ матеріального чи духовного світу людина має
відповідні органи: для матеріального світу – органи чуття, а для духовного –
розум. Іншими словами, «подібне пізнається подібним». Чуттєві враження Демокрит
називав «вторинними якостями предметів», бо вони існують лише у відчуттях [7,
с. 201].
Платон (427 – 347) створив власну теорію
пізнання. Заперечуючи тезу матеріаліста Демокрита, Платон вважав, що відчуття
не дають вірного уявлення або знання про світ, тобто органи чуття не дозволяють
людині бачити світ таким, яким він насправді є. Істину про світ дає розум, а не
відчуття [7, с. 212].
На думку Аристотеля, в почуттях людини
відображаються конкретні речі й явища, хоч істину про них можна висловити лише
в поняттях – безпосередніх продуктах не почуттів, а розуму. Аристотель
порушував філософські питання про співвідношення й роль розуму та почуттів у
процесі пізнання: на основі чого будується пізнання світу – на ґрунті
емпіричного досвіду людини чи в результаті розумової діяльності, а якщо має
місце й те й інше, то якою є їхня кореляція [2, с.67]?
Філософи середньовіччя відстоювали позиції
гармонії знань і розуму. Наприклад, нумідійський
єпископ блаженний Аврелій Августин (354 – 410) був
переконаний, що достовірні знання дає розум, який, відштовхуючись від чуттєвих
даних, веде людину до знання (насамперед, вищих, Божественних причин). А.
Августину належить часто використовуваний і нині вираз «Для того, щоб знати,
слід спочатку повірити» [1, с. 19].
Англійський монах Роджер
Бекон (1210 – 1294) виокремлював два типи досвіду: 1) реальний,
який можна набути лише у процесі життя; 2) досвід-доказ, отриманий через
зовнішні почуття. Останній стосується лише матеріальних предметів. Проте, існує
ще й духовний досвід, який можливо пізнати тільки обраним людям через
внутрішнє осяяння. Ця думка підкреслювала роль інтелектуальної інтуїції,
передбачаючи появу принципу евристичного пізнання [17, с. 118 Роджер].
Французький філософ Жан Бурідан
(1300 – 1358) стверджував, що у психології людини домінує розум, а її поведінка
зумовлена знаннями й роздумами [5, с. 81].
Філософи Відродження майже одностайно радили
шукати знання не в писаннях середньовічних схоластів, а у вивченні природи.
Зокрема, стверджувалось, що «Природні предмети» слід вивчати довірою до органів
чуття. П’ять відчуттів вільні від помилок і помилкових думок, бо очі не роблять
кольори, мова – смаку, дотик – твердості, м’якості й шорсткості. Все це
зроблено природою. Філософ, учений і живописець Леонардо да
Вінчі (1452 – 1519) зазначав, що пізнання починається з відчуттів: «Уявні речі,
які не пройшли через відчуття, порожні й не породжують жодної істини, а лише
вигадки. Досвід не помиляється. Помиляються лише наші думки» [10, с. 111].
На тлі оригінальних і самобутніх мислителів
періоду Відродження виділяється постать видатного німецького філософа, вченого,
мислителя, кардинала католицької церкви
Миколи Кузанського (1401 – 1464). Для нього
«Абсолютним буттям», «Абсолютним максимумом» одночасно є Бог і Природа
(Космос). Пізнання Бога-Природи, за М. Кузанським,
проходить чотири рівні [13,
с. 44]: 1) чуттєве сприйняття; 2) розум,
який розділяє протилежності; 3) розум,
котрий зіставляє протилежності; 4) інтуїція, яка веде до збігу
протилежностей.
На думку Джордано Бруно (1548 – 1600), у
процесі пізнання беруть участь відчуття й розум, а передумовою пізнання є
сумнів. Філософ вважав, що людина наближається до істини у процесі послідовного
подолання таких рівнів:
а) відчуття; б) глузду (рос. рассудка); в) розуму (рос. разума); г) духовно в душі [4].
Таким чином, філософія античності заклала основи
науки, філософія Середньовіччя була схоластичною, а епоха Відродження збудила відчуття гідності людини
(Гуманізм); розкрила очі на дійсне, не затулене містикою бачення навколишньої
дійсності (Натурфілософія); вселила оптимізм і надії (Просвіта) серед європейських
народів.
Початок філософії Нового часу покладений
англійським філософом – сенсуалістом, емпіриком і матеріалістом – Френсісом Беконом (1561 – 1626). Філософ стояв на позиціях
сенсуалізму, а відтак і емпіризму. Він вважав, що відчуття дають вірні уявлення
про дійсність і що знання здобуваються емпіричним шляхом. Лише почуття може
судити про досвід, а останній, у свою чергу, полягає в самому предметі. Завдяки
інформації почуттів у свідомості людини формуються спочатку узагальнені
уявлення, а потім – поняття. Звідси, образи предметів, увійшовши через органи
чуття, не зникають, а зберігаються душею, яка може ставитися до них трояко: 1)
або збирати їх у пам’яті; 2) або наслідувати їм уявою; 3) або розумом
перетворювати їх на поняття. На цих трьох здатностях людської душі ґрунтується
наука [9, с. 57].
За Ф. Беконом, у пошуку істини беруть участь
і розум, і почуття. Але вихідним початком знань виступають почуття. Знання
доходять до людини шляхом досвіду. Завдання ж розуму полягає в тому, щоб,
насамперед, застерегти її від помилок і поспішних висновків. З іншого боку,
сліпо довіряючи своїм почуттям, людина помилково починає вважати себе дійсною
мірою всіх речей. Сліпо довіряючи своєму розуму, людина може забути, що її
розум схожий на криве дзеркало, яке спотворює віддзеркалення й додає до
відбиваного свою криву природу. За допомогою алегорії Ф. Бекон описує шляхи
пізнання, називаючи їх «шляхом мурашки», «шляхом павука» і «шляхом бджоли». «Шлях
мурашки» – це метод крайнього емпіризму, що характеризується простим
збиранням фактів, отриманих на основі чуттєвих вражень, без їх систематизації й
осмислення. «Шлях павука» ілюструє метод радикального раціоналізму, що
намагається дедукувати знання з декількох уроджених ідей. Цим він і схожий на
павука, який плете павутину з того матеріалу, який він сам і виробляє. «Шлях
бджоли» знімає крайнощі емпіризму й раціоналізму і представляє
двоступінчастий процес пізнання: почуття постачають дані про властивості
об’єктів, а ці дані опрацьовуються розумом із використанням методів і принципів
теоретичного мислення [18, с. 33].
На відміну від сенсуаліста, емпірика і
прибічника індукції Ф. Бекона його молодший сучасник французький філософ Рене Декарт (1596 – 1650) був раціоналістом. Він визнавав,
що в філософії існує чотири способи пізнання світу (розум, уява, почуття,
пам’ять), але сама істина відкривається лише розуму [цит.
за: 3, с. 71].
На думку англійського філософа-раціоналіста
Томаса Гоббса (1588 – 1679), «немає жодного поняття в людській думці, яке не
було б породжено спочатку, цілком або частково в органах чуття, але істина
осягається тільки розумом». Лише на філософському рівні людині відкривається
істина про суть речей. Філософу належить відомий вираз: «Істина – дочка
розуму!» На відміну від Ф. Бекона, Т. Гоббс був переконаний, що індуктивним
шляхом можна пізнати лише буденні речі, не осягаючи їх суті. Як раціоналіст, Т.
Гоббс дотримувався дедуктивного методу пізнання [8, с. 51].
Британський філософ-емпірик і педагог Джон
Локк (1632 – 1704) заклав основу сенсуалізму своїм відомим положенням: «немає
нічого в інтелекті, чого раніше не було б у
відчутті». Філософ наполягав, що всі знання походять із зовнішнього і
внутрішнього досвіду, з відчуттів і рефлексії (під рефлексією філософ розуміє знання, набуті душею, про свою
діяльність та способи її виявлення, внаслідок чого в розумі народжуються ідеї
цієї діяльності. Два джерела – зовнішні матеріальні речі як об’єкти відчуття і
внутрішні діяльності душі як об’єкти рефлексії – є єдиними джерелами, звідки
беруть початок усі ідеї людини [15, c. 35]). В основі знання лежать прості
ідеї, з яких за допомогою синтезу, аналізу, зіставлення, абстрагування розум
утворює складні й загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення) [22].
Готфрід Вільгельм Лейбниць (1646 – 1716) визнавав, що
почуття постачають у розум певну інформацію, але істина доступна лише розуму. У
цьому плані філософ співзвучний із Дж. Локком, що «в розумі немає нічого з
того, чого б не було в почуттях», але за умови, якщо до цього виразу додати
«крім самого розуму». Для Г.В. Лейбниця істини
відчуттів (рос. чувствований)
є випадковими, сумнівними, а істини розуму – адекватними й
безперечними/очевидними [14, с. 114].
На думку французького письменника,
просвітителя й філософа Дені Дідро (1713 – 1784),
органи чуття – це клавіші, по яких ударяє природа, внаслідок чого і
здійснюється пізнання. Відповідно, філософом визначаються й основні етапи процесу пізнання:
«Спостереження збирає факти; роздум їх комбінує; досвід
перевіряє результат комбінацій. Необхідні старанність для спостереження
природи, глибина для роздуму і точність для досвіду» [11, с. 201]. Такий підхід
до процесу пізнання залишав поза аналізом активний, діяльнісний,
творчий бік пізнавальної діяльності людини.
Шотландський філософ-емпірик і сенсуаліст Девід Юм (1711 – 1776) додавав до
«зовнішнього досвіду», з якого виходили всі представники сенсуалізму,
«внутрішній досвід». Первинними сприйняттями він вважав безпосередні враження
зовнішнього досвіду (відчуття), вторинними – чуттєві образи пам’яті (ідеї) і
враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Д. Юм
стверджував залежність простих ідей (тобто чуттєвих образів пам’яті) від
зовнішніх вражень, а утворення складних ідей трактував як психологічні
асоціації простих ідей. На думку Д. Юма, докази того, що спочатку
з’являються враження, отримуються з досвіду: наприклад, людина, сліпа від
народження, не розрізняє кольори, а відтак і не має кольорових вражень [22].
Французький просвітитель Етьєн
Бонно де Кондільяк (1715 – 1780) вважав, що «чуттєве сприйняття
охоплює всі духовні здібності» людини. Сприйняття, за Е. Кондільяком, це: 1) асоціації відчуттів; 2) похідні від
відчуттів уявлення, відчуття задоволення й незадоволення, мислення та емоції [23,
с. 523].
Ідеї Д. Юма й Е. Кондільяка
отримали подальше розроблення класичними філософами. Німецька класична
філософія вважається не лише найвищим рівнем, а й завершенням розвитку
європейської філософської думки. На думку Іммануїла
Канта (1724 – 1804), пізнання проходить три рівні [12, с.
154-155]: 1. Першим – початковим – рівнем є чуттєве
споглядання, що, власне, є чуттєвим пізнанням. 2. Другим – вищим –
рівнем є раціональне пізнання.
Воно вище за чуттєве споглядання і якісно відрізняється від нього. Раціональне
пізнання здійснюється за допомогою розуму, який починає оперувати
конкретно-чуттєвими образами незалежно від наявного на певний момент чуттєвого
сприйняття предметів і явищ. 3. Третім – найвищим – рівнем є пізнання чистого розуму. На цьому рівні
людина намагається пізнати те, що не доступно пізнанню ні шляхом чуттєвого
споглядання, ні шляхом розмірковування чи логічного мислення. Це істини
найвищого, абсолютного порядку. До них І. Кант відносить три групи ідей: а) психологічні (про
душу людини, її смертність і безсмертність); б) космологічні (про Космос, його
безкінечність, початок і кінець); в) теологічні (про Бога, його існування і
сутність). Сукупність цих ідей філософ називає «антиноміями чистого розуму».
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831)
розвинув і узагальнив напрацювання всіх попередніх античних і європейських
мислителів і таким чином підвів рису під двома з половиною тисячами років
історії філософської думки. На думку класика, пізнання починається з чуттєвого
сприйняття, але досягається лише на рівні розуму, тобто шлях від
конкретно-чуттєвого уявлення про предмети до знання істини про дійсність іде
через розум [6, с. 421].
Людвіг Андреас фон Фейербах (1804 – 1872) затверджував чуттєве як
безпосередньо достовірне: «У людини якраз стільки відчуттів, скільки необхідно,
щоб сприймати світ у його цілісності й сукупності» [20, с. 270]. З іншого боку,
Л.А. Фейєрбах розумів, що відчуття дають лише вихідний матеріал для
пізнання істини, але сама істина безпосередньо у відчуттях не присутня:
«Відчуттями ми читаємо книгу природи, але розуміємо її не відчуттями» [20, с.
271]. Розуміння й істина відкриваються людині лише на рівні мислення і в
процесі мислення. «Відчуття говорять все, але, щоб зрозуміти їх висловлювання,
необхідно зв’язати їх. Зв’язно читати євангеліє відчуттів – означає мислити… У процесі пізнання
відчуття й розум людини органічно зв’язані між собою, діють синхронно, але
кожен у своїй царині й кожен по-своєму» [20, с. 237-238].
Таким чином, можна стверджувати, що процес
людського пізнання дійсності здійснюється через почуття, розум і досвід. Тому
варто згадати про існування гносеологічного
плюралізму, з позицій якого постулюються уявлення про наявність
рівноправних, незалежних один від одного й функціонуючих за власними законами
форм і джерел пізнання, що втілюються у відповідних концептуальних системах,
пізнавальних моделях, стилях мислення й картинах/образах світу, які стверджують
багатоваріантність розвитку знання [26, с. 412].
Форма образу світу певним чином залежить від епістемологічних стилів людини – індивідуальних
способів її пізнавального ставлення до дійсності, що виявляється в особливостях
індивідуальної «картини світу» [24, с. 148]. Індивідуальні уявлення про світ є функцією «психоепістемологічного
профілю» особистості, який виявляється у способі когніції.
Відповідно до основних способів пізнання, а відтак і мислення
(емпіризму, раціоналізму й сенсуалізму), на основі яких будуються «образи
світу» людини, виокремлюють три епістемологічних
стилі [27, с. 149-176.]: 1) емпіричний
(базується на предметно-практичному досвіді); 2) раціоналістичний (базується на логічних
умовиводах і визначається понятійними схемами, моделями тощо); 3) метафоричний (базується на інтуїції,
персоніфікованому сприйнятті, різноманітності вражень і комбінуванні галузей
знань).
Висновки. Отже,
чуттєвість, раціональність і емпіричність не можна розглядати як абсолютно
самостійні, ізольовані здібності суб’єктів пізнання. У когнітивному процесі
вони взаємозв’язані та взаємозумовлені. В їх взаємодії виявляється два типи
діяльності: практична й теоретична. Практична діяльність, в ході якої
безперервно виникає безпосередній контакт органів чуття з предметами і явищами
природи й суспільства, тісно зв’язана з мисленням, з поняттями, а теоретична
діяльність пронизана чуттєво-образними елементами і зв’язана з усіма формами
практичної діяльності. Водночас, домінантний спосіб пізнання детермінує епістемологічні стилі індивіда і втілюється у відповідній
картині світу.
Перспективу
подальшого дослідження способів пізнання вбачається в розробленні
мультимедійних технологій навчання, які передбачають сприйняття інформації
різними сенсорними каналами та її оброблення різними когнітивними стилями.
ЛІТЕРАТУРА
1.
Августин А. О свободе
воли. Кн. II. / Пер. М. Ермаковой, А. Шарниной. О христианском учении. / Пер. С. Неретиной. // Антология средневековой мысли. В 2 т. Т.1. СПб.: РХГИ. 2001. – С. 19-112.
2.
Аристотель Сочинения:
В 4- т. Т. 1. – М.: : Мысль, 1976.
3.
Асмус В.Ф. Декарт. —
М.: Высшая школа, 2006. — 335 с Гносеология
в системе философского мировоззрения. М., 1983.
4.
Бруно Д. Бруно Д. Диалоги.
М., 1949.
5.
Гайденко В. П., Смирнов Г.
А. Западноевропейская наука в средние
века: Общие принципы и учение о движении. — М.: Наука, 1989.
6. Гегель 2007, 421 Гегель. Энциклопедия философских наук. Том 1. Наука Логики.
Москва, «Мысль» 1974.
7. Гносеология в системе философского
мировоззрения. М., 1983.
8. Гоббс Т. Философская трилогия
«Основы философии»: «О человеке». – М.
: Дом Науки, 1985. – 312 с.
9. Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения. — М.: Высшая школа,
1980. – 368 с.
10. Да Винчи
Л. Естественнонаучные сочинения
и работы по эстетике. –
М. : Просвещение, 1985. – 311 с.
11. Дидро Д. // Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Кант И. Критика
чистого разума. – М., 2007
12. Кузанский Н. Сочинения
в двух томах. Том 1. (ФН,
т.80) — М., 1979,. Том 2.
13. Лейбниц Г. В. Сочинения, в четырёх томах. Серия: Философское наследие. – Том 3.
14. Локк Дж. Розвідка про людське розуміння. У 4-х тт. – Т. 2. – Х.: Акта,
2002. – 608 с.
15. Прохоров. — М.: Сов. энциклопедия, 1986. – С.
390. – 1600 с.
16. Роджер 2005, 118 Роджер Б. Избранное / Под ред. И. В. Лупандина. — М.: Издательство Францисканцев, 2005.
— 480 с.
17. Сапрыкин Д. Л. Regnum Hominis. (Имперский проект Френсиса Бэкона). – М. : Индрик. 2001.
18. Теория познания
(под ред. В.А. Лекторского,
Т.И. Ойзермана), М., 1991, т. 2, гл
17 (автор – Т.И. Ойзерман), гл.
18 (автор Ф.А. Лазарев).
19. Фейербах Л. А. История философии. В трёх томах. т.
20. Философский словарь / Под ред.
И.Т. Фролова. – 4-е изд.-М.: Политиздат,
1981. – 445 с.
21. Философия: Энциклопедический
словарь / Под ред. А.А. Ивина. — М.: Гардарики, 2004. —
1072 с. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://freshfile.net/files/0vnio8g7s/001160.rar.html.
22. Философская энциклопедия (В 4 т.). том 3, Н – С / Под
редакцией В. С. Стёпина. –
М.: Мысль, 2010. – 692 с.
23. Холодная М. А. Психология интеллекта. Парадоксы исследования / М. О. Холодная – [2-е изд., перераб. и доп.]. – СПб. : Питер, 2002. – 272 с.
24. Штофф В. А. Моделирование и философия / В. А. Штофф. – М.: Знание, 1986. –
152 с.
25. Энциклопедия эпистемологии и философии
науки. – М.: «Канон+» РООИ
«Реабилитация», 2009. – 1248 с.
26. Royce, J.R. Cognition and Knowledge: Psychological Epistomologiy In: // Carterette E., Fridman M. (Eds). Hand book of
Perception. – V.1. – N.Y.: Acad.
Press, 1974. –
P. 149-176.
Рецензент: д. пед. н., проф. Градовський А. В.