УДК 37. 013. 73 к. пед. н., доц. Груць Г. М.

(ТНПУ ім. В. Гнатюка)

ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

Автор статті обґрунтовує актуальність проблеми формування духовної культури студентської молоді, розкриває причини низької духовної культури юнацтва, з’ясовує сутність основних понять проблеми. Крім того, автор аналізує підходи щодо процесу розвитку духовної культури особистості: культурологічний, синергетичний, особистісно-діяльнісний, акмеологічний; подає складові духовної культури і пропонує шляхи вдосконалення виховної роботи у вищій школі.

Ключові слова: духовність, духовна культура, духовний розвиток, формування духовної культури, духовні потреби.

Ознакомит с босновывет актуальность проблемы формирования духовной культуры стеденческой молодежи, анализирует причины низкой доховной культуры студентов, объясняет сущность основных понятий проблемы. Кроме того, автор анализирует существующие в педагогической науке подходы относительно процесса развития духовной культуры личности и предлагает пути усовершенствования воспитательной работы в высших учебных заведениях.

Ключевые слова: духовность, духовная культура, духовное развитие, формирование духовной культуры, духовные потребности.

The author of the article maintains the actuality of the problem of students’ spiritual culture formation, reveals the reasons of youth’s low spiritual culture, finds out the essence of the main concepts of the problem. Moreover, the author analyses the approaches to the process of personality’s spiritual culture development: cultural, synergetic, personally active, akmeologic; gives the components of spiritual culture and offers the ways of improvement of high school moral education.

Key words: spirituality, spiritual culture, spiritual development, spiritual culture formation, spiritual needs.

Постановка проблеми. Сучасні умови політичної та соціальної нестабільності, що склалися в Україні в останні роки, спричинили кризу духовного життя. Виникло загострення історичних суперечностей: прояв бездуховності в суспільстві та прагнення до гармонізації картини буття з повноцінним відродженням у ній світу людини. У зв’язку з тим духовність народу, розвиток духовної культури особистості усвідомлюються як найбільш важливі й необхідні чинники у розбудові суверенної України. Це вимагає принципово нових підходів до питань виховання молодого покоління на засадах загальнолюдських, національних цінностей, вибору справжніх духовних орієнтирів та незалежного життєвого шляху.

Психолого-педагогічною наукою визначено, що основи духовного розвитку, духовної культури особистості закладаються у дитинстві. Саме в шкільному віці відбувається становлення основних особистісних механізмів та утворень, на підставі яких формується світогляд, самосвідомість та духовні якості людини. У цьому віці важливо закласти «коди» високої духовності, тобто таке підгрунтя, на якому буде розвиватися та вдосконалюватися духовна сфера особистості на наступних етапах її життя, зокрема у юності та в період першої зрілості.

Отже, питання формування духовної культури студентської молоді у наш час є актуальною проблемою, адже студентський вік – період інтенсивного розвитку індивідуальних особливостей молодої людини. Тому так важливо скоординувати зусилля усіх підрозділів вищих навчальних закладів задля успішного виховання у юнацтва духовної культури.

Однак духовно-моральне виховання студентства на сьогодні здійснюється зі значними труднощами, котрі викликані певними причинами. По-перше, в освіті на передній план виступили суто прагматичні компоненти, які помітно впливають на її зміст, почасти шкідливо «вимиваючи» фундаментальну освіту, здійснюється підготовка вузького спеціаліста, що ефективно виконує призначені йому функції.

По-друге, багато дітей позбавлені належного родинного плекання через психолого-педагогічну непідготовленість батьків до виховання, низький рівень матеріального забезпечення сім’ї, зростання кількості неповних, нуклеарних сімей. Саме тому у юнацькому віці молода людина не має не тільки позитивного духовно-морального досвіду, а й доброї основи для формування духовної культури.

По-третє, замовчування й заборона надбань народних традицій протягом попередніх десятиріч, вилучення з виховної сфери релігійного компонента призвели до збіднення системи виховних впливів на процес розвитку загальнолюдських, національних, родинних, особистісних духовних цінностей у дітей та юнацтва, а відтак на формування духовної культури особистості

По-четверте, руйнування сільських громад, які слугували надійним оберегом моральності й духовності, повсюдна урбанізація теж стали причинами духовного зубожіння держави.

По-п’яте, в останні роки провідною тенденцією значної частини людського соціуму стала гонитва за матеріальними благами: розкішне житло, дорогі автомобілі, модерна побутова техніка, вишуканий одяг, банківські рахунки, надмірності у дозвіллі, продажність заради наживи тощо. І. Зязюн констатує, що сьогодні на світовому рівні спостерігається ефект «ножиць» між темпом розвитку культури матеріальної та духовної. Більше того, матеріальний фактор поступово починає пригнічувати, знищувати духовний

Саме тому викликає неабияке занепокоєння недооцінка виховної роботи у вищих навчальних закладах, розмитість її мети, перевага виховних заходів розважального спрямування. Такий стан загрожує духовному розвитку суспільства, його національній культурі, оскільки матеріальні потреби набувають спотворених форм, натомість духовні ігноруються. Як підкреслює академік І. Зязюн, сучасні студенти мають обмежену духовно-етичну і художньо-естетичну підготовку в офіційних субкультурах різних типів навчальних закладів, прилучаються до групових субкультур і вважають їх достатніми для власного життя. Складності розв’язання виховних проблем зумовлені ще й тим, що на кожну особистість і передусім на молоде покоління впливають негативні чинники через засоби масової інформації.

Отже, виникає запитання: «Що робити у сьогоднішній ситуації?» Гадаємо, що потрібно зосередити морально-духовні, інтелектуальні, матеріальні сили та ресурси на вихованні молодого покоління, на подоланні розриву між навчанням і вихованням, між культурою та освітою, на формуванні цілісної людини, якій притаманна відкритість до Сокровенного, довірливість Йому і віра в Нього. Студенти у процесі навчально-виховної діяльності мусять хоча б частково зрозуміти земну особистісну місію, місце у суспільстві, своє призначення, спробувати здолати гріховне «ego», побачити чисту і красиву душу, вкладену в них Творцем, усвідомити цілісність і неповторність картини буття тощо. Таким чином можна домогтися відчутних успіхів у духовному зростанні країни й подолати глибоку цивілізаційну кризу.

Метою статті є теоретичне обґрунтування основ формування духовної культури студентської молоді в сучасній вищій школі. Актуальність проблеми духовності, формування духовної культури особистості підтверджується науковими доробками у різних галузях. Зокрема її вивчення знайшло відображення у наукових положеннях філософів, які розглядають духовність як сферу осмислення дійсності (В. М. Баранівський, Г. І. Горак, С. Кримський, Л. В. Сохань, Л. М. Олексюк, В. та ін.); психологів, які розкривають психологічні витоки духовних цінностей (І. Д. Бех, М. Й. Боришевський, Т. В. Бутковська, О. І. Зеліченко, Є. О. Помиткін); педагогів, які досліджують сутність духовного розвитку, особливості організації виховання особистості (С. У. Гончаренко, І. А. Зязюн, І. В. Зайченко, Б. С. Кобзар, С. М. Тищенко, Г. П. Шевченко) та взаємообумовленість духовного й національного (М. Г. Стельмахович, Б. М. Ступарик, Т. О. Тхоржевський та ін.) За останні роки опубліковано низку монографій, наукових статей з означеної проблеми авторів: Г. Авдіянц, В. Долженко, О. Климишин, С. Кримський, О. Омельченко, Г. Шевченко та ін.[1, 2, 3, 4, 6, 9] У той же час у спеціальних дослідженнях, присвячених проблемам духовної самореалізації, формуванню духовної культури, духовних потреб, духовних цінностей студентської молоді, недостатньо уваги приділяється обґрунтуванню теоретичних основ формування духовної культури.

Виклад основного матеріалу. Існує реальна суперечність між потребою суспільства в духовно розвинених людях, здатних до творчого перетворення суспільства на засадах Істини, Добра і Краси, і відсутністю соціокультурних, економічних умов для задоволення цієї потреби. Розв’язання цього протиріччя знаходиться в площині розробки теоретичних засад розвитку духовної культури особистості. Головним суб’єктом формування духовної культури виступає студент, який, навчаючись у вищій школі, повинен сформуватись як високодуховна, креативна особистість, здатна до творення власного Духу (такий вид творчості вважається найвищим), до оволодіння системою загальнолюдських морально-естетичних цінностей, до набуття якостей інтелігентної, шляхетної, мудрої людини з високою культурою, що, у свою чергу, обумовлюється потребами суспільства у створенні нової духовної генерації молоді, яка здатна відновити втрачені зв’язки між Правдою-Добром-Свободою, яка працюватиме для відродження «культури життя», «культури серця».

Виявляючи інтерес до означеної проблеми, вчені по-різному розглядають сутність духовності людини, форми й способи її прояву у повсякденному житті, праці, творчості, прагнуть дослідити фактори, що сприяють формуванню таких проявів духовності як світогляд, моральна свідомість, етичний ідеал та естетичний досвід.

У теоріях духовного розвитку особистості закладено принципи та методи створення духовної культури людини, які дозволяють успішно вирішувати завдання формування цілісного світогляду.

Рушійними силами духовного розвитку особистості визнані духовні потреби, що досліджені в роботах С. Рубінштейна, П. Єршова, Ю. Шарова. Духовно-моральні потреби мотивують людину, спонукають до дії або до певного типу поведінки, пов'язаної з її органічними та культурними потребами. Отож, будь-яка діяльність людини детермінована певною системою мотивів. Палітра мотивів діяльності кожної людини надзвичайно широка. Але їх можна згрупувати у цілісні блоки, які передусім зумовлюються об’єктивними чинниками життєдіяльності людей:

ті, які пов'язані зі стимулюванням людини до дії;

ті, що формуються на основі потреб, безпосередньо пов'язаних із метою діяльності;

ті, що спонукають до діяльності;

ті, які пояснюють мету діяльності;

ті, заради яких особистість намагається здійснювати мету;

ті, що викликають активність у людині;

ті, що визначають різні явища і стани, які викликають потреби, інтереси, потяги, емоції, установки, ідеали;

ті, що виконують функції стимулювання людини до дій і діяльності;

ті, які орієнтують людину в напрямку дій;

ті, які забезпечують спрямованість до дій та розв'язання певної задачі тощо.

У вихованні молодого покоління педагоги повинні постійно дбати про створення сприятливих умов для формування у вихованців певних мотивів формування духовної культури шляхом актуалізації необхідних потреб. Поступово кожна особистість починає усвідомлювати потреби, які пов'язані зі стимулами й визначаються світоглядними почуттями, мораллю, ставленням людини до світу, моральними категоріями та цінностями. Саме вони стають спонукальною силою до самовиховання, саморозвитку, самовдосконалення.

Духовні потреби реалізуються у духовній діяльності, завдяки якій вищі загальнолюдські цінності стають особистісно значущими для людини. У цьому полягає взаємозв’язок потреб і цінностей, який у багато чому визначає розвиток духовної культури особистості.

Поняття “культура”, “духовність, “духовна культура” виступають важливими елементами сучасного науково-педагогічного дискурсу. Усе розмаїття визначень культури фіксує найважливішу характеристику цього феномену – її людський вимір, втілення в культурі людського способу організації життя. Ми виходимо з того, що Людина як космопланетарне явище, продукт розвитку цивілізації й різних типів культур прагне до цілісності, культурної єдності, духовності.

Відомо, що культура людини є важливим фактором її розвитку, тим внутрішнім регулятором, який допомагає їй у становленні, повсякденній життєдіяльності. Термін «культура» надзвичайно багатозначний і ємний, тому й існує велика кількість підходів до визначення цього поняття, а також і самих дефініцій.

Слово «культура» латинського походження й спочатку означало оброблення ґрунту, його «культивування». У цьому первісному поясненні відображена важлива особливість культури – її зв’язок з діяльністю людини, зі змістом цієї діяльності.

У філософському енциклопедичному словнику поняття культури трактується, як «вирощування, виховання, освіта, розвиток» [11, с. 313]. У академічному тлумачному словнику української мови подається таке визначення культури: «Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії;рівень розвитку суспільства у певну епоху; те, що створюється для задоволення духовних потреб людини» [9, с. 394]. У словнику С. І. Ожегова культура теж тлумачиться, як: «сукупність досягнень людства у виробничій, суспільній та розумовій сферах» [7, с. 186].

Багато вітчизняних учених визначають поняття «культура» відповідно до двох органічно пов’язаних між собою сторін трудової діяльності людини і виділяють два види (дві форми) культури: матеріальну і духовну. Матеріальна – досягнення, що показують рівень оволодіння людиною силами природи і духовна – досягнення, що демонструють рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту надбаного кругозору. Як уважає академік С. Б. Кримський, «…у чистому вигляді «культури» в житті не існує», вона завжди належить «певному суб’єктові: цьому суспільству, цій неповторній індивідуальності, цій особі, людині… У понятті «культура» віддзеркалені різні форми життєдіяльності людини. Через життєві сенси, повсякденну діяльність вона (особистість, людина) створює і передає наступним поколінням ті культурні надбання, які сформувалися і властиві тільки даній епосі, часу» [6, с. 7].

Отже, культура є мірилом розвитку людини, оскільки вона характеризує не тільки і не стільки обсяг засвоєних нею цінностей, нагромаджених протягом усієї історії людства, скільки спосіб, яким людина залучається до цих цінностей. С. Гончаренко визначає культуру як сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, у вузькому розумінні – як сферу духовного життя, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості тощо [6, с. 182].

При такому підході культура виступає як певний аспект суспільства, як прояв розвитку самої людини. У понятті «культура» фіксується як загальна відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя, так і якісна своєрідність історично конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільного розвитку в рамках визначених епох. Культура характеризує також особливості поведінки, свідомості й діяльності людей у конкретних сферах громадського життя ( морально-етична культура, культура праці, побуту, художньо-естетична культура, політична культура, правова культура, екологічна культура, інтелектуальна культура, фізична культура, культура спілкування ). У культурі може фіксуватися спосіб життєдіяльності окремого індивіда (особиста культура), соціальної групи (наприклад, студентської) чи всього суспільства в цілому.

У педагогічному контексті культура – це сукупність сформованих якостей особистості на основі загальнолюдських цінностей, на тому чи іншому суспільному етапі відповідно до його освітніх систем. Ю. Терещенко зазначає, що «культура для педагогіки є одвічною «домівкою» [3, с. 132], нормативним утворенням, яке спонукає, умотивовує людину до морально виправданої поведінки. Тобто культура людини – це важливий фактор її розвитку, той внутрішній «двигун», який не дає їй зупинитися у своєму становленні, пізнанні, утвердженні як особистості, у закріпленні її духовності.

Поняття "духовна культура" випливає з поняття "культура" і спочатку усвідомлювалось як цілісний вплив людини на природу, виховання і навчання самої людини.

Поділяємо думку Г. Шевченко, яка стверджує, що «духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби». Окрім того, науковець уважає, що «духовна культура – це продукт суспільного розвитку; її основне призначення полягає у продукуванні елементів свідомості, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості й розумінню всіх людей»[12, с. 222]. Тобто духовна культура є серцевиною, ядром особистості. А основою її є інтелектуальний, морально-етичний та естетичний аспекти.

Розглядаючи проблему духовності, Г. Авдіянц звертає увагу на те, що дуже часто термін «духовна культура» ототожнюється з терміном «професійна культура». Безумовно, це різні поняття, адже духовна культура – «головна умова і основа життя суспільства і кожної людини, засіб і середовище виховання особистості, розвиток людської індивідуальності, яка втілює загальнолюдські цілі, прагнення, вселюдську сутність» [1, с. 5], натомість професійна культура характеризує ступінь досконалості у професійній діяльності, досягнутий рівень розвитку професійних якостей. Зауважимо, що професійна культура є складовою духовної.

Названі аспекти духовної культури характеризують кожну особистість індивідуально, залежно від засвоєння нею знань, умінь, навичок, орієнтації на загальнолюдські цінності, визначення шляхів саморозвитку та самовдосконалення.

Якщо розглядати духовну культуру як педагогічну категорію, то важливо зазначити, що у навчально-виховному процесі ВНЗ її сутність проявляється через задоволення духовно-культурних потреб, серед яких важливими є інтелектуально-пізнавальні, особистісно-орієнтовані, морально-етичні.

Духовна культура особистості втілює в собі постійний пошук власного удосконалення, корегування думок і почуттів. Під час дослідження виявилося, що зміст поняття культури істотно залежить від розуміння людини. Особливо значущими щодо процесу розвитку духовної культури студента виступають культурологічний, синергетичний, особистісно-діяльнісний, акмеологічний, аксіологічний підходи, а також урахування основних положень андрагогіки як науки про освіту дорослих.

Культурологічний підхід забезпечує взаємозв’язок професійно-духовних цінностей студента й культурно-освітнього середовища, спрямовує особистість на культуротворчість у навчальній діяльності. Акмеологічний підхід дозволяє розглядати питання розвитку духової культури студента на різних етапах онтогенезу його професійно-особистісної зрілості. Роль виховної роботи полягає в тому, щоб забезпечити відповідний рівень мотивації щодо самовдосконалення, розвитку своїх інтелектуальних, духовних якостей. Для студента має бути престижно працювати на найвищому, творчому рівні. Особистісно-діяльнісний зумовлює включення студентів в конкретні творчо-пізнавальні ситуації, що актуалізують внутрішні особистісні потенції молодої людини, її духовну сутність. Аксіологічний підхід вимагає розглядати процес розвитку духовної культури студентської молоді через ціннісно-смислові ставлення особистості до навчально-пізнавальної діяльності, до своїх духовних здібностей, до особистісних якостей, перенести акцент з нескінченного вдосконалення традиційного змісту, методів та форм роботи зі студентами на розробку, створення умов педагогічного затребування духовно-ціннісних особистісних якостей студентів. Синергетичний підхід визначає процес розвитку духовної культури студента як нелінійний діалог, що передбачає створення ситуацій вільного вибору стратегій духовного розвитку, варіативність, принципову незавершеність. Виховна діяльність у вищих освітніх закладах перетворюється на суб’єкт системи розвитку духовної культури, сама при цьому змінюється, трансформується.

На основі перелічених підходів ґрунтуються сучасні педагогічні концепції формування духовності Т. Л. Антоненко, І. Д. Беха, В. Г. Бутенка, Б. М. Неменського, Г. П. Шевченко та ін. Завдяки цим ученим поняття «дух», «душа», «духовність» повертаються у педагогічний тезаурус, традиційно пов’язуючи духовність із єдністю трьох епіфеноменів, надцінностей людського Буття – Любові, Добра, Краси, при цьому виділяються три сфери духовної діяльності – пізнання, моральність, мистецтво.

Важлива складова культури особистості – рівень її духовності. Як взаємозв’язані та взаємодоповнювальні особистісні характеристики, культура та духовність людини залежать від рівня розвитку суспільства і визначають парадигму освіти. Як бачимо, духовність – складне полісемантичне поняття, яке можна одночасно розглядати як процес і як новоутворення. Так, в українському педагогічному словнику С. Гончаренка духовність визначається як «індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити, «діяти для інших». Під духовністю розуміють першу з цих потреб, під душевністю – другу» [2, с. 106]. Із категорією духовності співвідноситься потреба пізнання світу, себе, з’ясування смислу і призначення свого життя.

С. Кримський зазначає, що «духовність – це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це той безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожною [6, с. 18]. Отже, істинний шлях пізнання – у досягненні внутрішньої свободи, в умінні абстрагуватися від зовнішнього світу. Потрібно пізнати себе, звернутися усередину самого себе, подолати гонитву за примарними принадами світу, аби стати на шлях духовного розвитку. Таким чином, за С. Кримським духовність – це вихід до вищих ціннісних інстанцій конституювання особистості та її ментальності, заклик до завершення того, що не завершується природним шляхом, це завжди заклик «зверху» здійснювати те, що не здійснюється само по собі, наявним чином, заклик, що потребує, однак, індивідуального розшифрування». Інакше кажучи, продовжує вчений, – «духовність – це те, що дає змогу особистості обертати засвоєння зовнішнього світу на шлях до самого себе. А цей шлях є найдовшою дорогою, яку проходить особа в житті» [6, с. 7]. О. Климишин пояснює духовність як «спосіб самотворення особистості, вибір нею власного образу, своєї долі і соціальної ролі, творення особою самої себе за зразками вищих абсолютів, віри у вищі абсолюти – добро, справедливість, людяність, любов, правду, милосердя тощо, спрямування усіх помислів і дій на них, бажання утверджувати їх у житті. Відсутність такого бажання, недовіра до цих ідеалів є бездуховністю» [5, с. 15].

Ми розглядаємо духовність як утворення, яке фіксує особливий зріз кількісно-якісного переходу знань, устремлінь, прагнень, почувань, орієнтирів, творчих пошуків у конкретні переконання, ідеали, цінності, цілі, якості, норми, правила поведінки особистості, а також як здатність людини усвідомлювати своє місце в житті, розуміти необхідність постійного самовдосконалення, саморозвитку, потреби будувати свої стосунки зі світом на основі єдності Істини, Добра й Краси. Ознакою духовності є наявність в індивіда, перш за все, почуття любові до Бога, до іншої людини, до всього живого. Саме любов, яка дає початок доброті, жертовності, милосердю, сердечності, пробуджує у свідомості почуття краси, захоплення й замилування навколишнім світом. Таким чином, аналіз філософської, психолого-педагогічної літератури засвідчує, що на сьогодні розвивається наукова парадигма, яка розглядає онтологічний та соціокультурний статуси духовності особистості, її формування у складному міжособистісному, міжкультурному, екологічному, космічному аспектах. Замість пріоритету техніки, політики, економіки на перший план виходить людина та її духовність.

Близькою до нашого розуміння духовності є думка Г. П. Шевченко, яка розглядає її як основний критерій сформованості духовної культури, індивідуальну сутність, специфічну властивість людини. Духовність – внутрішня енергетична сила особистості, стрижень життя, ієрархія загальнолюдських, національних цінностей, творчість за законами краси. Духовність інтегрує енергію духу, красу людського духу, переживання краси духовного світу, і базується, як уже зазначалося, на триєдності епіфеноменів людського буття – істини, добра, краси. Окрім того, духовність – особливий вид світосприйняття особистості. Як правило, вона вживається з такими прикметниками: істинна, висока, єдина, цілісна, гармонійна, Божественна тощо і характеризується злагодженістю, співзвуччям внутрішнього світу людини та її стратегією життя, соціальною діяльністю. У духовності виражається прагнення людини до істини, справедливості, добра, самовдосконалення і життєтворчості. Саме тому розвиток духовного має неперехідне значення.

Таким чином, духовність людини знаходить найповніше вираження в творчій активності суб’єкта. За М. Бердяєвим, питання про роль творчості в духовному житті є основним. Від цього залежить майбутнє духовності у світі та можливість нової духовності. Філософ писав, що лише творчість виправдовує існування людини. Тому, пропонуючи студентові творчість як спосіб існування, педагог надає своїй діяльності глибинного змісту, власне, вчитель «виправдовує» себе. Отже, поняття духовності включає розвиток певних творчих потенцій особистості, серед яких Г. Лаустер виділяє такі: сприйнятливість до нового, висока спонтанність, самодисципліна та зосередженість, різнобічність інтересів, наявність естетичних смаків, підвищена потреба самовираження, прагнення соціального визнання, високий рівень самосвідомості. Доречно зауважити, що рівень духовної культури сучасної студентської молоді характеризується рівнем особистісної культури. А зміст навчання і виховання у ВНЗ повинен підвести молоду людину до свідомого розуміння особистісного «Я». Духовне виховання через систему виховних заходів, вивчення предметів соціально-гуманітарного циклу, участь у соціальній діяльності (зокрема, благодійницькій), визначає ціннісне ставлення до життя, забезпечує стійкий, гармонійний розвиток молодої людини. Її внутрішнє, особистісне зорієнтоване на утвердження почуття відповідальності, обов’язку, честі і совісті, інших чеснот, які підвищують рівень духовної культури через засвоєння певних знань та формують людські, професійні, ділові та морально-етичні якості. Педагогічні засоби і прийоми навчання допомагають вплинути на внутрішні якості студентів: розум, почуття, світосприймання. Таким чином і одуховлюється освітньо-виховне середовище, привноситься енергія краси у простір вищої школи тощо.

Духовна культура проявляється у суспільній діяльності особистості, яка виконує функції відтворення. Учені доводять, що існує декілька типів відтворення, серед яких найбільш ефективним є інтенсивний тип. Інтенсивне відтворення базується на емоційно-мотиваційних та ціннісних орієнтаціях особистості, ідеалах, що дозволяють "опредметити" культурні надбання і збагатити їх шляхом творчої перетворювальної діяльності. Значну роль у цьому відіграє мистецтво. Його значення у вихованні духовної культури молоді неоціненне. Адже у ньому акумульований багатогранний соціокультурний духовний досвід людства й духовно-творчий потенціал, узагальнене вираження конкретно-історичного характеру світосприйняття й ставлення людини до світу.

Естетичне освоєння світу об’єктивує розкриття особистісних творчих здібностей і можливостей, завдяки яким формується естетичне сприймання, морально-естетичні переживання, уява, фантазія, художньо-естетичне бачення, образне мислення тощо. Кожний компонент естетичного відношення – естетичне сприйняття, естетичне почуття, оцінка, судження, смак, ідеал, потреби, творчий потенціал – визначаються інтелектуальною, моральною, емоційною, а отже, духовною діяльністю особистості і викликають суттєві зміни в її світогляді, переконаннях, поведінці.

Як свідчить педагогічний досвід, формування духовності молоді засобами мистецтва набуває ефективності під час організації й проведення позааудиторної виховної роботи зі студентами, а також під час проведення занять, особливо гуманітарного спрямування. Доцільно і вміло організована робота духовно-етичного та естетичного спрямування має величезний навчально-виховний потенціал. Вона надає можливості для набуття студентською молоддю досвіду спілкування з творами різних видів мистецтв, збагачення естетичних знань і уявлень, формування естетичної свідомості, розвитку особистісних якостей (духовних, комунікативних, пізнавальних, організаторських, креативних), розвиває духовні цінності, сприяє духовній самореалізації, формує Людину Культури. Крім того, естетичне та духовно-моральне виховання стимулює творчу самореалізацію майбутніх фахівців, пов’язану зі створенням та примноженням цінностей мистецтва, створює основу для здійснення професійної діяльності з урахуванням вимог естетичної культури суспільства, його духовних ідеалів.

Для сучасного етапу здійснення виховної роботи у вищих закладах освіти характерна нерівномірність розвитку різних форм етичного та естетичного виховання. Так, при достатньо широкому залученні студентів до музичного мистецтва досить обмеженою є кількість драматичних гуртків, літературних об’єднань, поетичних майстерень, фотогуртків, кіногуртків та студій образотворчого мистецтва. Реальна практика організації виховної роботи у вищих навчальних закладах України засвідчила, що естетичне та духовне виховання здійснюється засобами мистецтва у рамках художньої самодіяльності та переважно має дозвільнєво-розважальний характер. Проте залишається невикористаним виховний потенціал таких форм, як конференції, дискусії, диспути, бесіди, відкриті мікрофони, круглі столи, семінари культурологічного спрямування (на теми "Людина і Вселенський розум", "Хто Я? Хто Ми", "У пошуках гармонії", «Духовні ідеали сучасної епохи», «Вища школа як світ культури», «Енергія краси у просторі вищої школи», «Вищий навчальний заклад як світ соціуму», «Духовна творчість» та ін.), зустрічі з цікавими неординарними людьми – носіями духовності тощо.

Однією з ефективних форм виховання духовної культури молоді є мистецько-просвітницькі заходи: лекції-концерти, бесіди, розповіді про музику, живопис, літературу, театр, кіно; поетичні вечори, виставки творів мистецтва, екскурсії в музеї, відвідування театрів і та ін. Зазначимо, що слухання й сприйняття музичного твору, поетичного слова, художнього аналізу твору, споглядання творів мистецтва викликає у людини естетичні почуття, естетичну насолоду, сприяє народженню думок про єдність та взаємодію всіх багатогранних виявів людського буття, а також, і це найважливіше – сприяє духовному очищенню. Відбувається так званий духовний катарсис (лат. саtharsis – очищення). У цьому сенсі можна погодитися з думкою І. Карпенка про реалізацію нового підходу до сутності сучасного виховання, «загальна мета якого – формування в людини потреби та здатності до постійного катарсису в усіх проявах життєдіяльності. Катарсис є синтетичним, багатостороннім явищем, що включає фізіологічні, психічні, моральні, інтелектуальні чинники, а тому здійснює цілісний вплив на цілісний світ людини… Занепад духовної культури суспільства або особи – це результат розбалансування катарсисного механізму» [4, с. 50–51].

Попередній аналіз наукових джерел підвів нас до виокремлення таких складових духовної культури, як: пізнавально–інтелектуальна, соціально– діяльнісна та суспільна. Пізнавально–інтелектуальна складова духовної культури проявляється через засвоєння знань, формування умінь та навичок, бажання професійного навчання на основі особистісних здібностей та через самовизначення на здобуття освіти протягом усього життя. Оцінка морально–етичних рис та вольових якостей, усвідомлення наявності особистісного ідеалу передбачає варіанти самореалізації.

У процесі взаємостосунків з іншими людьми, спілкуванні, виконанні індивідуальних ролей у суспільно-корисних справах (акціях, конкурсах, благодійництві), формуються лідерські якості студента, готовність брати відповідальність за результати своєї діяльності. Соціально-діяльнісна складова духовної культури молодої людини показує рівень готовності її до самостійного життя. Суспільна (людинотворча) складова духовної культури студента по суті має суспільно-корисну спрямованість. У навчально-виховному процесі формується відповідний рівень тих ділових якостей, без яких неможлива професійна діяльність. Це відповідний рівень морально-етичних норм, індивідуальна самостійність, впевненість у своїх діях та вчинках, ініціатива, активна участь у суспільно-корисній діяльності, самовдосконалення на перспективу та ін.

Уточнюючи деякі аспекти духовності та духовної культури особистості студента, як складових культури молодої людини, ми розглядаємо їх у взаємозв’язку:

- здатність особистості розвивати свої духовні потреби;

- здатність ставити духовні інтереси і цінності вище за матеріальні;

- необхідну морально-етичну норму, яка скеровує життєдіяльність особистості;

- властивість, яка належить конкретній людині, і її своєрідність розкривається через індивідуальність особистості, як носія високої, розвиненої духовності;

- почуття, душевний стан, від якого залежить життя людини, задоволення її духовних потреб, місце та роль в суспільстві;

- специфічна людська риса, яка виявляється в багатстві духовного світу індивіда, його ерудиції, розвинутих індивідуальних та емоційних запитах, моральності й передбачає оволодіння духовними цінностями.

Висновки. Отже, теоретичний аналіз досліджуваної проблеми довів важливість і необхідність формування духовної культури студентської молоді у вищих навчальних закладах. Ефективність виховання духовності студентської молоді забезпечується цілеспрямованим підбором оптимальних форм, методів, прийомів, засобів виховної роботи естетичного, духовно-етичного, морально-емоційного спрямування, а також створенням духовного простору у вищій школі, привнесенням енергії краси, добра, істини в атмосферу освітніх закладів, особистісним духовно-моральним авторитетом педагогів, реалізацією принципів ноосферного мислення з метою формування культури серця особистості на засадах загальнолюдських, національних, всепланетарних цінностей.

Література

1. Авдіянц Г. Г. Духовна культура як основа гуманізації вищої педагогічної освіти // Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому навчальному закладі освіти : Матеріали Четвертих Ірпінських міжнародних науково – педагогічних читань. – Ірпінь : Національна академія ДПС України, 2006 . – 494 с.

2. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К. : Либідь, 1997. – 376 с.

3. Долженко В. О. Виховання духовних цінностей студентської молоді в полікультурному просторі : Дис. на здобуття наук. ступ. канд. пед. наук: 13.00.07 . – Луганськ, 2006. – 192 с.

4. Карпенко І. М. Духовний ідеал ноосфери і катарсисна сутність виховання // Педагогіка і психологія. – 1998. – №2. – с. 50 – 51.

5. Климишин О. І. Психологічні особливості розвитку духовності старшокласників у процесі навчання: Дис. канд. психол. наук: 19.00.07 / Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника. – Івано-Франківськ, 2004. – 249 арк.

6. Кримський С. Б. Заклики духовності XX століття : [З циклу щоріч.пам’ят. лекцій ім. А. Оленської – Петришин, 2002 р. ] – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 32 с.

7. Ожегов С. И. Словарь русского языка: 70000 слов. Русский язык, 1990. – 921 с. 2004. – 896 с.

8. Омельченко О. П. Духовний розвиток учнівської молоді в регіонально-культурно-освітньому просторі: Автореф.дис.канд.пед.наук: 13.00.07 / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. – Луганськ, 2005. – 20 с. Словник української мови: в 11 томах. – Том 4, 1973. – С. 394.)

9. Словник української мови: в 11 томах. – Том 4, 1973. – Стор. 394.

10. Соціолого-педагогічний словник / За ред. В. В. Радула. – К.: ЕксОб, 2004. – 304 с.

11. Філософський енциклопедичний словник (ФЕС). – К.: Абрис, 2002. – 742 с.

12. Шевченко Г. П. Духовний розвиток особистості: пошуки нового підходу до проблеми // Духовність особистості: методологія, теорія і практика: Збірник наук.праць / гол. ред. Г. П. Шевченко. – вип.4. – Луганськ: вид-во Східноукр. нац. ун –т ім. В. Даля, 2005. – 232 с.

Рецензент: д. пед. н., проф. Вихрущ А. В.